Oleksandr Naselenko, Ein Kühllastwagen in Butscha, 2022, Video, 6:23 min
Das Video „Ein Kühllastwagen in Butscha“ wurde vor dem kommunalen Leichenschauhaus von Butscha aufgenommen, nachdem die Vororte von Kyjiw im Juni 2022 befreit wurden. Als die russische Armee sich zurückzog, hinterließ sie Dutzende Leichen von Zivilist:innen auf den Straßen und Hunderte weitere in Massengräbern in der Umgebung der Stadt. Es dauerte Monate, bis die Forensiker:innen die Opfer russischer Gräueltaten in dieser kleinen Stadt identifizieren konnten. Daher konnten die Anwohner:innen und Besucher:innen monatelang weiße Kühllaster in der Nähe des Leichenschauhauses sehen, in denen sich Leichen befanden, die darauf warteten, untersucht und identifiziert zu werden.
In der Arbeit untersuche ich, wie Informationen über schockierende Ereignisse vom Bewusstsein wahrgenommen und verarbeitet werden. Ich versuche dabei, den Punkt zu finden, an dem die Grenze zwischen der schützenden Sphäre der faktischen Dokumentation und Berichterstattung dünner wird und sich Emotionen mit Toleranzbildung und einer Einschränkung der Fähigkeit zur Empathie vermischen. Welche Grenzen sind für Empathie gesetzt? Sind wir überhaupt in der Lage, Worte oder Bilder zu finden, die beschreiben können, was aufgrund der rücksichtslosen Aggression Russlands täglich in der Ukraine geschieht und weiterhin geschehen wird? Auch frage ich mich, welche Natur und Ordnung dieses immer weiter wachsende Archiv an Aufnahmen von Gewalt und Zerstörung in den Köpfen der Menschen hat, die die Ereignisse des Krieges über soziale Medien, Nachrichten oder Videoportale erfahren. Ich sehe, wie wir dazu verdammt sind, immer wieder die unendlichen, nicht zu rechtfertigenden Gewalttaten zu bezeugen und dabei nach und nach eine Toleranz gegenüber dem Schmerz anderer entwickeln.
Oleksandr Naselenko, A refrigerator truck in Butscha, 2022, video, 6:23 min
The video “A refrigerator truck in Butscha”, was taken in front of the Butscha municipal morgue after the suburbs of Kyiv were liberated in June 2022. When Russian army retreated, it left behind dozens of corpses of civilians on the streets and hundreds more in the mass graves around the city. It took the forensic experts months to identify the victims of Russian atrocities in this small town, so for months its citizens and visitors could see white refrigerator trucks near the morgue with bodies inside, waiting to be examined and identified.
This work is an attempt to reflect on how information about shocking events is perceived and processed by consciousness. I aim to find the point at which the boundary between the protective sphere of factual documentation and reporting becomes thinner, and emotions mix with tolerancebuilding and a limitation of empathy. What limits are set for empathy? Are we even capable of finding words or images that can describe what is happening daily in Ukraine due to Russia‘s ruthless aggression and will continue to happen? I also wonder what nature and order this growing archive of recordings of violence and destruction has in the minds of people who experience the events of war through social media, news, or video platforms. I see how we are destined to witness the infinite, unjustifiable acts of violence over and over again by watching it, inevitably developing a tolerance towards the pain of others.
Олександр Населенко, Рефрижератор у Бучі, 2022, відео, 6:23 хв
Відео «Рефрижератор у Бучі» було знято перед будівлею Бучанського міського моргу після звільнення передмістя Києва у червні 2022 року. Відступаючи, російська армія залишила десятки трупів цивільних на вулицях і сотні в братських могилах навколо міста. Судово-медичним експертам знадобилися місяці, щоб ідентифікувати жертв російських звірств у цьому маленькому містечку, тож мешканці та відвідувачі Бучі могли побачити біля моргу білі рефрижератори з тілами всередині, які чекали на огляд та ідентифікацію. Ця робота є спробою осмислити, як інформація про жахливі події сприймається і обробляється свідомістю. Я намагаюся знайти точку, в якій межа між захищеною сферою фактографічної документації та репортажу стає тоншою, а емоції змішуються з формуванням толерантності та обмеженнями емпатії. Якими є межі емпатії? Чи здатні ми взагалі знайти слова та образи, щоб описати те, що відбувається та буде відбуватися надалі щодня в Україні через безжальну агресію Росії? Я задаюся питанням, яку природу і порядок має цей зростаючий архів записів насильства і руйнувань у свідомості людей, які переживають події війни через соціальні мережі, новини чи відеоплатформи. Я бачу, як ми приречені знову і знову ставати свідками нескінченних, невиправданих актів насильства, неминуче розвиваючи в собі толерантність до болю інших.